ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ РОБОТИ З ЧЛЕНАМИ СІМЕЙ ЗАГИБЛИХ ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ

Анотація

Вступ. Повномасштабна війна в Україні зумовила глибокі трансформації в усіх сферах суспільного життя, висунувши на передній план питання соціального захисту та психологічної підтримки населення. Однією з найбільш уразливих та водночас пріоритетних категорій для державної соціальної політики сьогодні є родини військовослужбовців, які віддали життя за незалежність та територіальну цілісність батьківщини. Втрата близької людини за умов війни є надскладною психотравмою, яка руйнує звичний устрій сім’ї, викликає тривалу кризу горювання та потребує системного переформатування життєдіяльності. У цьому контексті традиційні підходи соціальної допомоги виявляються недостатніми, що зумовлює необхідність виокремлення та вивчення специфічних форм, методів та інструментів підтримки. Ефективна соціальна робота з членами сімей загиблих захисників України має базуватися на комплексному поєднанні правової, фінансової, психологічної та соціокультурної допомоги, що й зумовлює актуальність дослідження її особливостей. Мета статті полягає у теоретичному обґрунтуванні та аналізі специфіки соціально-психологічної роботи з членами сімей загиблих захисників України, а також у визначенні шляхів оптимізації їхнього соціально-психологічного супроводу. Наукова новизна дослідження полягає у систематизації сучасних викликів, з якими стикаються фахівці соціально-психологічної сфери під час взаємодії з родинами полеглих героїв, та в обґрунтуванні моделі проактивного кейс-менеджменту в умовах тривалого воєнного стану. Висновки. У результаті дослідження досліджено комплексну структуру та динаміку потреб різних підгруп всередині родин полеглих військовослужбовців (вдів/вдівців, батьків, дітей), що дозволило обґрунтувати необхідність застосування диференційованого підходу в процесі їхньої довгострокової адаптації. Встановлено, що найбільш дієвою технологією підтримки таких сімей є проактивний кейс-менеджмент, реалізований через модель міжвідомчої взаємодії державних інституцій, закладів охорони здоров’я та громадського сектору на рівні територіальних громад за принципом «єдиного вікна». Водночас у процесі аналізу практики надання послуг виявлено високі ризики вторинної травматизації та емоційного вигорання самих соціальних працівників, що актуалізує потребу впровадження обов’язкових систем супервізійної підтримки кадрів та стандартизації протоколів кризової комунікації.