ОСВІТНЬО-СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ У XVI–XVIІІ СТ.

Анотація

Вступ. У статті висвітлено еволюцію соціальних і державницьких процесів, що тривали у період козаччини в історії України та їх вплив на становлення, вдосконалення та урізноманітнення культурно-освітнього рівня української спільності з часів виникнення перших Запорозьких Січей до існування українських державних утворень у XVIІІ ст. Мета та завдання статті. Мета полягає у дослідженні та встановленні історичного взаємозв’язку між створенням та еволюцією української козацької державності та культурно-освітнім розвитком тодішнього суспільства. Результати. Українське козацтво у XVI столітті заявило про себе як про самобутню соціальну спільноту. Маючи на початку соціально-економічну мотивацію для самостійного освоювання та контролю над чималими степовими просторами, козацьке товариство виробило демократичні засади суспільного існування, що опиралося на принципах братерства, рівності, відкритості, взаємоповаги, військової професійності та виховання. Саме з цього розпочався процес створення та формування власної державності з усіма необхідними інститутами влади та суспільної структури. З ускладненням та урізноманітненням мілітарної, економічної, політичної та соціальної діяльності Запорозької Січі виникла потреба у підвищенні культурного та освітнього рівня українського козацтва. Періодичні контакти з офіційними представниками сусідніх державних утворень та неофіційне спілкування на побутовому рівні вимагали від козаків певного освітнього рівня. Реалії демократії та самостійності створили умови для формування з початку зародків освітнього процесу, а невдовзі створення системи освіти для молодого покоління козаків. Це дозволило, незважаючи на постійну військову готовність та війни, розпочати процес комплексного культурно-освітнього розвитку: спочатку на Січі, а потім – по усій території, яку контролювало Військо Запорозьке Низове. Відповідно до філософії існування та світогляду козацького буття, створюється певна освітньо-ступенева система: хлопчик-підліток вступав для навчання у «джури» до досвідчених козаків, де він оволодівав твердістю духу, вмінням долати життєві труднощі, незламністю, мужністю характеру, витривалістю, здоровим способом життя, набував кращих гуманістичних якостей та рис поведінки козака-лицаря; водночас існували січові школи та братські школи, де поряд з бойовими мистецтвами й грамотою навчали співу, музики та малювання; здібних до подальшого навчання відправляли навчалися до Києво-Могилянської академії, а найталановитіших відправляли до університетів Європи. У козацьких реєстрах XVІ ст. майже навпроти кожного прізвища стояв титул «бакалавр». Після закінчення Києво-Могилянської академії молоді козаки знову йшли на Січ, щоб підтвердити свої лицарство та відвагу, а при нагоді реалізувати набуті освітні компетентності у якості помічників старшини. Факт існування незалежної козацької держави у XVII ст. дав можливість створити та поширити мережу шкіл, які діяли у полкових та сотенних містах і містечках України. Вони мали загальноосвітній характер. Юні українці опановували знання про рідний край, героїчне минуле, події політичного й державного життя на українських землях. Тут здійснювалися розумове, моральне, естетичне, військово-спортивне та інші види виховання. Через декілька десятиліть в українському суспільстві панувала майже суцільна грамотність серед козаків, міщан та посполитих, що дало у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. потужний поштовх для становлення однієї з європейських націй Східної Європи.